Наркотичний сюр стає реалістичним в «Останньому вагоні»

Наркотичний сюр стає реалістичним в «Останньому вагоні»

У четвер, 23 липня, відбувся другий показ «Останнього вагону», документального соціального проекту, присвяченого боротьбі з наркотичною залежністю. Власне, саме гіркий післясмак, залишений спектаклем, зіграним звільненими від наркотичної залежності молодими людьми, і став стимулом до написання цього матеріалу.

П’ятеро тепер уже колишніх наркозалежних знайшли в собі сили пройти реабілітацію повністю, від непідйомного початку до непевного кінця. Зараз Олексій Біруля, Поліна Вілкова, Андрій Скутельник, Єгор Тіщенко, Анна-Марія Громико – зразковий приклад для сотень тисяч інших людей з такою ж жахливою проблемою.

Камерна сцена театру імені Івана Франка, здається, якнайкраще підійшла для такого атмосферного спектаклю. Ті емоції, що їх переживаєш від проникнення у життєву реальність наркозалежного, просто неможливо було б відчути, сидячи далеко і дивлячись на велику сцену.

Розпочинаючи спектакль вступним словом, Тарас Жирко підкреслив, що мета дійства не стільки глобальна, скільки локальна: треба допомогти реабілітувати ще одну людину. Одного глядача, нині присутнього на показі… Разом з цими словами прийшло перше потрясіння: режисер нагадав, що залежні можуть бути (і є!) серед нас. А ми можемо про це навіть не здогадуватися.

Наркотичний сюр стає реалістичним в «Останньому вагоні»

Окремих слів варта майстерність постановочної групи та акторів. Вони не просто змогли передати те божевілля, в якому живе наркозалежний, а й буквально занурили у напівпотойбічну атмосферу перезбудженої уяви наркомана «під кайфом». Гра приглушеного синьо-фіолетового світла, доповнена містичною музикою та конвульсивними рухами акторів – все це у певні моменти пробирало, змушувало побачити те, що коїться у світі залежності.

Ефект, якого намагалися досягти творці й виконавці спектаклю, безперечно, досягнутий: мораль історії, донесена самими ж жертвами, а не лікарями-професорами у білих халатиках, таки закарбовується у пам’яті. Тим більше, коли про страждання не тільки говорять, їх показують, ними кричать і мовчать, ними рухаються й нерухоміють. Ті, хто цим жив, може якнайкраще ретранслювати свій досвід широкому загалу.

Дивлячись спектакль, кілька разів ставила собі запитання: як воно, переживати заново жахіття попереднього життя? Напевно, з часом гра для них, уже досвідчених акторів, стане лише грою. Проте зараз, аби передати глядачам всю суть наркотичного трансу, молоді хлопці й дівчата мають знову пригадувати своє болюче минуле.

Під час перегляду спектаклю виникла думка: скільки їх таких насправді – залежних і нереабілітованих? За словами режисера-постановника «Останнього вагона» Тараса Жирка, зараз офіційна статистика вкрай невтішна: близько 1,5 мільйона українців залежні. Неофіційні цифри лякають ще більше.

І хто має рятувати ці загублені душі? Чи лиш самі вони відповідальні за ту біду, що накликали на себе й близьких? Питання, зрозуміло, риторичні. Проте саме усвідомлення того, що поряд з тобою живуть залежні люди – не врятує їх долю. А байдужість таки уб’є.

У повсякденній метушні часто забуваєш про те, що всі люди – різні. У кожного – власні здобутки і розчарування, хтось нині переможе, а завтра ганебно програє. Проте є серед нас частка людей, які збилися зі шляху. В якийсь момент неуважний стрілочник помилково перевів стрілки, і поїзд неминуче зійшов з рейок. Для найсильніших залишається тільки останній вагон – в усіх сенсах цієї метафори.

Наркотичний сюр стає реалістичним в «Останньому вагоні»

Як справедливо зауважив голова Міжнародної антинаркотичної асоціації Євгеній Нерух, зараз є мало тих, хто готових роботи щось за безцінь. Хочеться вірити, що соціальні потрясіння, які випали на долю українців разом із Революцією Гідності та початком АТО, змінять нашу систему координат. Ми не маємо права бути байдужими. Бо наркозалежні – це теж чиїсь діти, батьки, кохані й рідні. І ми не можемо ігнорувати таку біду, бо вона не чужа.

«Із життя цих людей випало кілька років. Ми ще маємо дати цим дітям освіту…», – каже режисер Тарас Жирко. Освіту, розумієте?! А людям вже по 25 і більше. Знову соціалізуватися, адаптуватися, злітати й падати – після того жорстокого уроку, що акторам дало їх власне життя.

…Публіка впродовж кількох хвилин плескала стоячи. Глибина порушених тем сколихнула свідомість, зачепила за живе й за напівмертве, затягла у наркотичне потойбіччя і витягла у світ тих, хто зумів з нього вийти.

Я вдячна акторам і водночас вражена їхньою сміливою відвертістю. Проте я певна, що люди, які змогли пережити подібне, достатньо сильні для того, аби ділитися своєю історією з іншими.

Наприкінці спектаклю актори сіли на стільці, промовисто спрямувавши погляд на порожнє місце. Я за те, щоб кандидат на таку «вакансію» віднайшовся якомога скоріше. Нехай щодня хоча б одна загублена душа очиститься, зніме з себе чорну маску облуди і звільниться від залежності.

Я вірю, що тільки спільними зусиллями ми зможемо зміцнішати: хтось – допомагаючи, а хтось – підіймаючись на ноги. Вірю, що тільки тоді «Останній вагон» буде вщерть заповнений пасажирами.

Аліна Боднар

Источник.

Добавить комментарий