Мирослав Вантух: «Якщо ідете зі сцени під стук своїх каблучків, міняйте професію, беріть лопату в руки»

Вони зірвали аншлаги у 76 країнах світу. Їм стоячи аплодують президенти, королеви і принци. А критики одноголосно називають ансамблем No1 у світі. У лютому виповнюється 110 років з дня народження засновника ансамблю Павла Вірського і 35 років, як ним керує Герой України Мирослав Вантух. Наша розмова з художнім керівником Національного заслуженого ансамблю танцю України імені П.П. Вірського мимоволі почалась з наболілого.

— Пане Мирославе, чи вплинула ситуація в країні на ваш гастрольний графік і на сприйняття ансамблю у світі?

— Безперечно. Вона вплинула тільки по Україні. Минулого року ми булина Сході, в Донецькій і в Луганській області, коли вже почалась війна. Звичайно, не таких масштабів, як зараз, але вже стріляли. Та попри це, були повні зали, люди плакали і на сцені ставали переді мною на коліна зі словами: «Я дякую, що ви приїхали, дякую, що у нас є такий колектив! Дякую, що ми на якийсь час відволіклися від тої біди!». Мистецтво і духовність завжди потрібні. І тому я вважаю, що всі ті, кого це стосується, повинні знати: знищать культуру – знищать усе. Недарма ж люди у війну з піснею йшли на смерть…

— Хіба не страшно було? Не вагалися?

— Вагалися. Я запитав у колективу: «Ви хочете їхати? – Ні». Звичайно, я хотів знати позицію людей. Бо хоч я і керівник, наказувати не можу. Це ж не армія. Але тут спрацював мій аргумент переконання і виховання. Адже я  їх вчу не тільки танцювати, а й жити. Повірте, всі, хто пройшли через мої руки, ніколи не будуть поганими людьми.

— Серед багатьох ваших звань є звання народного артиста Росії. Як до цього ставитеся в контексті теперішніх подій?

— Я не один такий. До речі, жодна нагорода ані розуму, ані таланту не додає. Відповідальності додає. Якщо ви спитали про Путіна, я вам скажу таку річ. На 10-річчя «Слов’янського базару» в Білорусі був концерт, там були Путін, Кучма і Лукашенко. Співали і Пугачова, і Кіркоров, але якось усіх скромно приймали, аплодували мляво, а потім ми мали виступати…

— Почали хвилюватися?

— Не те слово. Нерви, як струни натягнуті. Перед нами виступав Кіркоров. Вийшов, півкуплета заспівав, йому вирубали фонограму і він навіть півслова не заспівав, відкрив руки до ложі президента і каже: «Вот видите бывает и такое», — повернувся і пішов за куліси. А після нас зал встав. Потім Путін потиснув мені руку і каже: «Я вас поздравляю, Мирослав Михайлович! К великому сожалению, у меня сегодня такого колектива, как Ваш, нет».

Мирослав Вантух: «Якщо ідете зі сцени під стук своїх каблучків, міняйте професію, беріть лопату в руки»

Згодом були дні України в Росії і після їх закінчення багатьом присвоїли звання, нагородили орденами, медалями. Не буду кривити душею, тоді мені було приємно. А сьогодні я соромлюсь цього. І ніде не афішую, що я народний артист Росії.Вчора ми були брати-сестри, а сьогодні воюють проти нас і вбивають невинних людей.

— Перший номер, який ви поставили в ансамблі Вірського, був російський танець…

— Він досі є, але зараз ми його принципово не танцюємо. Як я можу танцювати російський танець, коли Росія воює проти мого народу. А поставити його першим мене змусили. Мене викликав міністр культури і сказав підготувати російський танець до 24-го з’їзду партії. На той час в репертуарі ансамблю був гарний російський танок, але Щербицький сказав, що вже всі члени політбюро вивчили рухи, і пора щось нове показати. На щастя, у мене вийшла хороша робота.

Але одного разу в Чикаго приїхали наші українці і почали обурюватися: «Як так, що ви танцюєте москальський танець?» Навіть казали, що закидають нас помідорами. Коли ми вийшли на сцену, я стояв, як наелектризований, не дай Боже, і справді. Але все пройшло добре, аплодували, скандували. А після концерту підійшла до мене якась жіночка і каже: «Пане Вантух, та я розумію, що Вас змусили це робити, але я хочу Вам сказати: «Нащо ви з тих москалів зробили бояринь? Ви що гірший танець не могли поставити?»

Мирослав Вантух: «Якщо ідете зі сцени під стук своїх каблучків, міняйте професію, беріть лопату в руки»

— Як думаєте, мистецтво і пропаганда мають іти разом чи окремо?

— Дивлячись, яка пропаганда. Якщо це пропаганда мудра, вивірена і на користь людям та державі, то я згоден, аби вони йшли разом. А коли пропаганда направлена на партію, як було за радянської влади, з розряду «Сталін нам сонце світить…», то цього я не сприймаю.

— Мирославе Михайловичу, Ви можете похвалитися знайомством із королевами, принцами, президентами різних держав. Про що з ними розмовляли?

— Знаєте, був у нас концерт на Чемпіонаті світу з великого тенісу в Монте-Карло. Під час виступу артистів з Куби і Швеції гості сиділи за столиками і їли, мені це дуже не сподобалось, адже наше мистецтво іншого ґатунку. Але куди дінешся, заплатили гроші, прислали чартерний літак… Ми почали танцювати, і повірте мені на слово, все зупинилося, поклали виделки, ножі, офіціанти нічого не носили, всі дивилися на сцену. А в кінці встали і всі букети, які були на столах, занесли на сцену, так що артисти по коліна стояли у квітах. Потім мене запросив принц Альберт, потиснув руку і каже: «Я знаю, що у вашій державі ще є економічні проблеми, але коли у вашого народу є така висока культура, то він обов’язково подолає усі негаразди».А далі повів рукою і сказав: «Ось бачите, усі ці ситі мільйонери і мільярдери в цьому залі стоять вдруге. Перший раз вони стояли десять років тому, коли ми відкривали цей зал і співав Лучано Паваротті. Сьогодні вони стоять на Вашому виступі, я Вас вітаю!»Мені здається, що саме словами принца Альберта я відповів вам, про що говорили.

Єлизавета ІІ двічі була у нас на концерті і двічі запрошувала у свою резиденцію. А королева Данії лише з одним охоронником прийшла на сцену і весь колектив запросила на прийом. Це свідчить, що у світі наш колектив відомий і його шанують.

Мирослав Вантух: «Якщо ідете зі сцени під стук своїх каблучків, міняйте професію, беріть лопату в руки»

— На іноземних сценах ансамбль Вірського можна побачити частіше, ніж на українських. Невже в Україні Вас цінують менше, ніж закордоном?

— Ви знаєте, не можна навіть порівнювати. Не те що менше, а в п’ять разів, а може, й в десять. Я от відчуваю, що ми тут пасинки. Коли вибороли незалежність і підняли завісу, з колективу в Канаду і Америку виїхало два склади, двісті чоловік! Я думав, що я з розуму зійду. Я був в розпачі, бо 15 років, як мінімум, треба виховувати танцівника. А у нас зарплата тоді буда 250 – 300 грн. Але я звернувся до Кучми, він підняв зарплату, і як рукою зняло, ніхто нікуди не їхав.

— Чого ж зараз не вистачає українській культурі?

— У нас кажуть: спочатку треба розвивати економіку, а потім культуру. Та хто ж проти? Я за те, щоб розвивали економіку, але це треба робити паралельно. Бо поки розвинемо економіку і порозкрадаємо безбожно, то вже культури не буде, не буде потім що підтримувати і розвивати.

За 24 роки незалежності нам держава, окрім зарплати, ні копійки не дала ані на нитку, ані на голку. Після гастролей ми привозимо валюту, її забирає держава, а нам покриття дає в гривнях. І ще в країні немає політики у сфері культури. З першого дня незалежності скасували «Укрконцерт», бо це було за радянської влади. Ну ви скасували, назвіть його чортом чи ще чимось, але хай буде організація, яка б організовувала виїзди, гастролі, плани і так далі.

Я на Новий рік хворів 8 днів, і клацав різні канали. Знаєте, що я шукав? — українське мистецтво. І я не знайшов. Та я мріяв, що ми здобудемо незалежність і мені з московських кабінетів не будуть вказувати, що робити. За радянської влади мені не забороняли робити українські постановки, але контроль був страшенний: крок вліво, крок вправо. Треба було описувати, пояснювати, куди, що, для чого.

Мирослав Вантух: «Якщо ідете зі сцени під стук своїх каблучків, міняйте професію, беріть лопату в руки»

— Зараз Ви вільні у своїй творчості?

— Вільний. Я і тоді був вільний. Інша справа, що на той час у міністерстві працювала репертуарна комісія, яка приходила і приймала танець. Коли виїжджали закордон, вона дивились, яку програму веземо. Це навіть добре, бо не йшла всяка халтура. А коли підняли завісу, почали виїжджати всілякі. І навіть під нашим іменем виступали самодіяльні колективи. Це були колишні артисти, які виїхали туди і вже 6-8 років не танцювали взагалі. Один аферюга-українець організував групу, в їхній афіші було написано «Солісти ансамблю Вірського». Вони ж уже ходять погано по сцені, не те що танцюють. Дали один концерт, народ одразу їх розкусив. Мені почали звідти слати телеграми. Я йому подзвонив і сказав, що якщо зроблять бодай один концерт від нашого імені, я подам в суд. І він зупинився.

Мирослав Вантух: «Якщо ідете зі сцени під стук своїх каблучків, міняйте професію, беріть лопату в руки»

— Мирославе Михайловичу, Ви були знайомі з Павлом Вірським. Розкажіть про першу зустріч.

— Перша зустріч була у 1956 році, коли я вчився в училищі. У мене до стипендії лишилося три рублі, а квиток коштував 2.50. І я ходив-ходив, думав, що робити: чи до стипендії дожити, чи піти на концерт. І я купив квиток. Я був у такому захопленні, навіть хотів написати Вірському і запитати, що треба вміти і знати, аби потрапити до нього в колектив. Але не написав. Тоді я вперше побачив його на сцені, та ми не спілкувалися.

А у 1965 році, коли я створив ансамбль «Юність», начальство запросило Вірського до мене на репетиції. Він подивився і каже: «Молодец, это заслуживает внимания, но я тебе посоветую: работай над культурой танца». Я тоді, відверто сказати, і сам не знав, що він має на увазі. Але я пізнав, що це таке, і до нинішнього дня працюю над його порадою.

У  1967 році був конкурс присвячений 50-річчю Радянської влади. Після мого номеру «Українська привітальна» прибіг до мене секретар журі і каже: «Тебе кличе Вірський». Я ні живий, ні мертвий, думаю: нікого не кличуть… А ми всі боялися Вірського, він такий чоловік був моцний, міг і словом добрим сказати. Приходжу туди, вітаюся, а він каже: «О! То это ты? Молодец! Умница! Прекрасно!» Я остовпів. Виявилось, що йому сподобалась моя робота, а він мене і не пам’ятає, хто я для нього був тоді&#133 Складно пояснити, який я був щасливий.

Коли Вірський помер, я 45 днів з «Юністю» був на гастролях в Мексиці. Приїхав, його вже поховали. А через три місяці мені запропонували очолити колектив. Я відмовився. Боявся працювати після Вірського і не хотів по Хрещатику ходити з опущеною головою. Але через п’ять років – це вже був наказ. І я прийняв практично розвалений колектив.

Мирослав Вантух: «Якщо ідете зі сцени під стук своїх каблучків, міняйте професію, беріть лопату в руки»

— У такі складні для колективу часи що допомогло не опустити руки?

— Перш за все, я людина обов’язкова. І коли мені щось довірили, я повинен це зробити. Різні були люди, на роботу тижнями не ходили, випивали. Треба було наводити порядок. А кому подобається, коли ти викликаєш і при всіх робиш зауваження? Тоді посипалися анонімки. Коли була перша, я аж плакав. Написано, що Вантух бандерівець, націоналюга, він розмовляє українською мовою, ми його не розуміємо, він бездарний. І на кожну анонімку потрібно було писати відповідь. Коли мене викликали в ЦК, я сказав, що нічого писати не буду, я на цей пасквіль відповідати не буду!

Артисти на гастролях у селі і я з ними, вони в поганому автобусі і я з ними, вони в поганому готелі і я в поганому. Одним словом, для того, щоб керувати людьми, треба бути прикладом, і коли ти приклад, і коли ти не принижуєш людину, рано чи пізно вона все одно визнає тебе.

Мирослав Вантух: «Якщо ідете зі сцени під стук своїх каблучків, міняйте професію, беріть лопату в руки»

— А як усе починалося? Яким був Ваш перший танець? Чи одразу зрозуміли, що в танці – ваше життя?

— Зразу, ні. Я хотів бути драматичним актором. А першим танцем була білоруська «Лявоніха». Його ставив мій учитель в школі. У мене досить довго не виходило. І я плакав через це. Але я настирний чоловік по характеру. Коли переїхав в училище, по 8-10 годин танцював. Ледве до хати доходив. Ноги пухли, але я любив цю справу.

— Є партія, яку Ви не встигли, але хотіли б станцювати?

— Мій поїзд вже пішов. Слава Богу, що я щоранку роблю зарядку і мінімум 60 пресів качаю, щодня одягаю репетиційну форму і йду в балетний зал. Інколи б хотілось бути кавалером, але мені Бог не дав росту. А кавалер повинен бути імпозантний, видний із будь-якої точки залу, колоритний чоловік від природи.

— Кажуть, балерина виростає з-під палки. Наскільки ця фраза справедлива, якщо говорити про Ваш колектив?

— Справедлива, але не напряму. У свій час в Росії танцювала відома танцівниця Марія Тальоні. Вона перша в історії балету стала на пальці на пуантах. Її батько Філіппо давав їй уроки. Одного разу їхній сусід сказав: «Ваша донька неймовірно талановита, я дуже часто чую, як вона займається». Тоді батько взяв палку і почав її бити. І те, що він взяв палку, це погано, але те, що він сказав, і досі літає в балетному світі: «Ти повинна танцювати так, щоб перемогти земне тяжіння, щоб ніхто не чув, як ти танцюєш!» Тобто має бути легкість. А як виробити легкість, не працюючи над собою до сьомого поту? І з того часу пішов вираз «балерина росте з-під палки».

Без дисципліни нічого ніколи не буде. У мене на репетиції 120 артистів балету і 30 музикантів, та ви навіть шепоту не почуєте. Я нікого кулаком не б’ю, я нікого не шарпаю, я виховував змалечку і вони розуміють, що балетний зал, сцена – це для них, як вівтар. Я їх вчу, щоб поважали себе і свою працю.

Мирослав Вантух: «Якщо ідете зі сцени під стук своїх каблучків, міняйте професію, беріть лопату в руки»

— А що найгірше для артиста?

— Я артистам своїм кажу: «Якщо ви танцюєте і після вашого виступу ви йдете під стук своїх каблучків зі сцени, міняйте професію, беріть лопату в руки, ще щось». Але нам в усьому світі аплодують від А до Я, я навіть дивуюсь, як вони витримують так довго аплодувати. Я не кажу, що ми всього досягли. Бо ми живемо за принципом: хорошому кінця немає.

— У Вас у колективі є сімейні пари. Як це впливає на їхню роботу?

— Я за це борюсь (сміється). Впливає позитивно. Мені легше. Я завжди їм кажу: «Женіться, виходьте заміж в колективі. Що вам ще шукати кращого, як у нас все найкраще тут!». У нас зараз 22 сім’ї. Я якось кажу дівчині, яка зустрічається з нашим хлопцем: «Катю, коли ти вже заміж вийдеш?» А вона: «Мирославе Михайловичу, Ви мене в солістки поставили, може, зараз, він мене візьме». Я його викликав без неї і кажу: «Тобі подобається Катя? – Так. — Скільки ти вже з нею зустрічаєшся? – 5 років. – Ну то що, ти ще її не пізнав? Чого ти не женишся? Ти чекаєш старості, чи що?» Пройшов місяць, принесли мені запрошення на весілля. Чим більше сімей, тим менше клопоту керівнику. Бо молодість є молодість, а коли їдемо на гастролі на три місяці, знаєте, як буває&#133

Мирослав Вантух: «Якщо ідете зі сцени під стук своїх каблучків, міняйте професію, беріть лопату в руки»

Ну а в декрет коли йдуть?..

— Ну ви зачепили хворе місце. У мене на сьогоднішній день 10 декретних. І я сказав вагітніти по черзі, вже вистачить 10 чоловік! А ще як в один час у 19-20 дівчат критичні дні, то що зупиняти роботу? Я жартома і всерйоз кажу: «Вагітнійте по черзі, я вам скажу, коли можна буде» (сміється). Ну коли хтось виходить з декрету, я іншій кажу: «Ну тобі вже можна, і тобі».

— Чи відправляють потім своїх дітей до Вас у школу?

— Звичайно. Всі, хто у нас танцювали, своїх дітей приводять до нас. Всі без винятку. І у мене в сім’ї всі танцори. Але я не хочу, щоб моя внучка танцювала, бо це тяжкий кусок хліба.Вона поступила на «Міжнародні відносини». Але на канікулах щодня ходить на репетиції. Ну як я можу їй заборонити, якщо вона з дитинства в хаті чула про мистецтво, про танець? Вона каже: «Не знаю, чи я буду дипломатом, я хочу танцювати».

Мирослав Вантух: «Якщо ідете зі сцени під стук своїх каблучків, міняйте професію, беріть лопату в руки»

— Мирославе Михайловичу, сьогодні Вам аплодує весь світ. Скажіть, про що мріє людина, яка всього досягла?

— Я мрію про те, щоб був мир на землі, про те, щоб наша держава стала могутньою, а люди заможними. Я об’їхав весь світ. І коли стою за кулісами, нам аплодують, а завіса відкривається по 10 і більше разів, у мене сльози на очах. Я пишаюся тим, що я належу до такої землі, до такої культури, до такого народу, що я частинка свого народу. Повірте мені, ніде не відчуваєш так любові до своєї землі, як тоді, коли ти далеко від неї. І дай Боже, щоб я ніколи не дожив до того, щоб під стук каблучків мої артисти йшли зі сцени.

Розмовляла Оксана Габдукаєва

Довідка

Мирослав Вантух народився 18 січня 1939 р. у с. Великосілки Кам’янка-Бузького району Львівської області. Закінчив Львівське культ­освітнє училище та Академію суспільних наук у Москві. З 1964 р. працював керівником Заслуженого ансамблю танцю України «Юність».

З 1980 р. – художній керівник та генеральний директор Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. Павла Вірського.

Герой України, народний артист України, засновник Національної академії мистецтв України. Професор та академік.

Источник.

Добавить комментарий